«Скелет минулого простягає до мене спогади, пучки різок, деякі листочки спалахують.
.. мовчання було широким, ставало промовистою тишею.
Власність була мертвою, всього лиш матеріальне свідчення давно забутого колекціонування. Законсервоване минуле.
Радість спонукає розум до осілості, а туга жене його у вигнання. Рабин каже: Світ – кубик, запущений у рух. Усе перевертається і повертається.
В цілому ти сама собі дім. У дорозі чи просто. Прихисток ти надаєш собі сама.
Вітер – це вітер, а бора є бора.
Подорожі – це фізична і…душевна мука. Тому що зіштовхуються закам’яніла історія і теперішність, уявне минуле й безрадісна реальність. Поміж ними (поміж ними) нічого.
Читання — це пригода. Я вибираю книжку, визначаю, коли, де, з якою швидкістю і скільки разів я її читатиму. Вона моя, я голублю її обкладинку, проводжу долонею по її шорстких або гладеньких сторінках, роздивляюся малюнки. Проте не в зовнішній оболонці справа. Адже книжка — значно більше, ніж це: чудо перевтілення, скриня зі скарбом історії, світ, який народився з літер. Книжка миттєво нашаровує мені щось, про що я поняття не мала, що перевищує всі мої уявлення і фантазії. І вміє таку чудесну штуку, як нагадувати мені про щось, ніби має на увазі саме мене. А, ну так, я ж знаю!
А тоді, маючи твердий грунт під ногами, відкрита назовні і всередину, я збирала досвід. Збирала грунтовно.
«Коли хтось упирається і не хоче мандрувати, то стає непостійним і загубленим у своєму домі.»
«Нема нічого ліпшого за хліб і вино», — сказав він, широко посміхаючись, — «запам’ятай собі це».
Так вони й жили — разом і порізно, у випробуваній (вистражаній) парадоксальності. Ані тобі щасливі, ані нещасливі, як, імовірно, чимало подружніх пар. Їх поєднувала рутина життя, діти, спільно перебуті важкі часи, звичка. І якась обопільна толерантність.
Криза — це коли чуже місце наганяє на тебе страх.
Кохання не робить нас сліпими, навпаки — удвох ми бачимо більше.»
chitalische 